Знайдено 26 точних результатів, 24 схожих збігів.
Українське Інтернет-поспільство роль гігантського, нестримно довбаючого дятла відводить Раді національної безпеки.
Пан Маринович зауважив, що в довоєнні часи поспільство дослухалося до голосу Митрополита Андрія Шептицького.
А над усім тим щоранку сонце встає та здивовано дивиться на стривожене поспільство, якому спокій тільки сниться.
Цікаво, що поспільство, за історичними свідченнями, значною мірою також це визнавало.
Другу групу міщан становило поспільство, яке користувалося міським правом.
Рушійними силами виступали запорожці, козаки Полтавського полку, обездолене козацтво й поспільство.
Потім з решти двох прізвищ поспільство обирало свого бургомістра, а залишився кандидат автоматично ставав бургомістром від панів-райців.
Щороку поспільство обирало міський уряд — Нову раду, яка складалась із 4 правлячих радців, які по черзі виконували функції бурмістра.
Через поширені зловживання владою (особливо правом застосовувати силу) міське поспільство відносилося до возних переважно недоброзичливо або зовсім зневажливо.
Вчора львівське поспільство потрясла новина про арешт ректора, у якого виявили валюти на 2 млн. гривень у перерахунку та 5 кілограмів золотих виробів.
І тоді вже генеральна рада при гетьмані має вирішити: кому гідно належить, а кому не належить тримати військові добра і маєтності, і які повинності та послушенства підданські має поспільство державцям віддавати».
Що ж, насправді це чудово - факт, що українське поспільство читає, а не грабує і вбиває; те, що читає воно українською мовою - саме це може стати ідеєю для згуртування в умовах правління антиукраїнської влади; добре й те, що гроші покупців залишаються в державі, а не витрачаються на, прости Господи, попсові романи Донцової й Марініної.
Він підкреслював, що не в змозі «поспільство утримувати», та просив надіслати допомогу для порятунку «людей добрих і вірних його царському пресвітлому монарху великому християнському».
Для збільшення збору податків закликав шляхту опікати «просте поспільство», як «найважливішу частину в кожного народу», особливо наголошував потреба «хороших прав муніципальних», «статуту важливих ремесел», закликав мануфактуристок і купців до релігійної толерантності.
У січні 1525 р. озброєне поспільство міста — прихильники лютеранства (бюргерство і плебс), скинули міську раду (магістрат), що перебувала в руках вірного католицтву патриціату, після того, як вона заарештувала кількох прибічників реформації.
Били чолом великому государю, його царській величності, генеральна старшина, і полковники, і козаки, і все поспільство: коли за Божим зволенням трапиться гетьманові смерть чи інше що, щоб великий государ ударував, велів їм обрати гетьмана за їхнім правом.
4 лютого 1630 року ротмістр Януш Венґрин з 200-ма солдатами вдерся до міста, 3 дні «розорював убогих людей», примушував до безплатної роботи «обухами, погрозами, побиттям». 1635 року «все поспільство» міста скаржилося до суду за цей «наїзд».
І на раді били чолом великому государю царю і великому князю Олексію Михайловичу, всієї Великої, і Малої, і Білої Росії самодержцю, щоб великий государ ударував їх, старшину і все поспільство, велів у них гетьманом учинити Івана Самойловича на обох боках Дніпра, над усім Запорозьким військом, і бути їм у підданстві у нього, великого государя, за їхніми правами й вольностями на тихтаки статтях, якими він, великий государ, ударував цього боку Дніпра гетьмана Івана Самойловича, і старшину, і козаків, і все поспільство.
До Гадяча, Глухова, Стародуба та інших міст розсилалися розпорядження, аби козаки і поспільство «схилялися до великого государя» й спільно вели боротьбу проти «бусурман», котрі хочуть «нас, об'єднаних разом, знову нарізно… розлучити і землю нашу спустошуючи, ловитву собі мати».
В листі він повідомляв, що невдовзі підійде разом із силами Джамбет Ґерая «для утихомирення і повернення міст вашого полку й інших, переманутих обманом і спокусою…», аби «до старого реґіменту війська запорозького все старше і молодше товариство і поспільство повернулося».
Характер зазначеного собору стає зрозумілим історичними умовами, коли цей собор був нав'язаний «згори» російським окупаційним режимом на теренах Великого князівства Литовського після російських каральних акцій під час повстання 1830—1831 років, через що «знизу» поспільство місцевого люду не чинило спротиву.
На початку 1704 року тільки-но знову обраний кошовим Кость Гордієнко заявив царському посланцю: «Кам'янозатонський воєвода Шеншин чинить нам всілякі неприємності, коней відбирає, мене і все поспільство лає і називає своїми підданими, загрожує, говорячи, нібито солдати, тікаючи з Кам'яного Затону, живуть у нас, в Січі.
І боярин, і воєводи, князь Григорій Григорович із товаришами, і гетьман їм, старшині та козакам, говорили: великий государ, його царська величність, їх, старшину, і все військо Запорозьке, і все поспільство від ворога хреста святого, від турського султана, і від кримського хана, і від інших неприятелів своїми государськими військами укаже боронити.
А разом з ними і соціальна ієрархія, яка розділила населення на поспільство — міщан і селян, та козацтво, що включало в себе давню шляхту що підтримала повстання, тих хто скористався універсалом що його отримав ніжинський полковник Прокіп Шумейко з дозволом «всій шляхті до своїх маєтків і староств приїжджати і селитись», а також шляхетські роди, що переважно через обезземелення, але також і з інших причин пізніше переселялись на землі Війська Запорозького:
Били чолом великому государю, його царській величності, старшина, і козаки, і все поспільство, щоб великий государ жителям малоросійських міст усяких чинів, яких до теперішньої війни ратні люди Московського государства піймали в полон, і вказав бути в стороні своєї царської величності, то коли котрий відійде в малоросійські міста сам до родичів своїх і хто де жив у попередні свої місця, не вчинивши ніякого злодійства, тим би жити у старих їхніх місцях, як і давніше.
Без указу великого государя, його царської величності, до сторонніх монархів у жодні держави і ні до кого гетьману і старшині Задніпрського боку ні про що не писати і зсилання їм із жодними государями не чинити через те, що від того чиняться в малоросійському народі всілякі свари, а коли трапляться які справи про щось писати, то їм писати до великого государя, до його царської величності, а царська величність його, гетьмана, і старшину, і все поспільство зберігатиме в усякому своєму государському милосерді й укаже про їхні справи писати до государів, а що буде писано, то ті листи, за указом царської величності, до них буде прислано, а які усякі присильні листи писатимуться до великого государя від довколишніх государів, то їм ті листи, не розпечатуючи, присилати до великого государя у Москву.
Відкриваючи пам'ятник, Марцін Калиновський буцімто сказав поспільству: «Дивіться, дивіться!
“Форум” звернув увагу на інтелектуальні ресурси поспільства.
Другий момент зачіпав інтереси поспільства – міщан і переважно селян, які жили на шляхетських землях.
Отже, за Збручем, цебто австрійській «Галиції», ці знаменні для «руського поспільства» дати мали б відзначати в один день.
Якщо він цього не зробить, то може бути зневажений та покараний поспільством.
Вони в своїх уявленнях та ідеях «піклувалися» про вольності «поспільства» — права селян та міщан.
У свій, дуже особливий спосіб колишній шляхтич сповідував приголомшливу «релігію праці» для безпідставно відірваних від поспільства аристократів.
Рівнобіжно до того, навколо тих земель, що утворюють сьогодні Україну, прибічники надшвидких змін вбачають у поспільстві навіть «рабів».
- …перед багатьом духовенством, пани шляхтою, війтом, бурмистрами, райці, братством церковним і всьому поспільству ясне перед усіма невинності і вірності своє певне знаки надали...
У західному світі (як і в східному, либонь) той «інґліш» зазвичай знає більшість поспільства, це своєрідна «лінґва франка», або ж «мова міжнаціонального спілкування».
Діячі руського відродження вирішальним вважали те, що Я. Головацький уже мав значні заслуги на ниві культурного відродження Галичини, а поза тим хотів працювати на ниві просвіти галицького поспільства.
У випадку вождів Радянського Союзу чи керманичів українських націоналістів, існує навіть гидливість щодо того жалюгідного інертного поспільства, яке в своєму споконвічному колі не долучається до світових подій.
Навіть боротьбу з організованою злочинністю затівала лише для того, щоб не допустити сили, владнішої за свою, а не з економічних інтересів поспільства, хоч боротьба – надто гучна назва для тієї гри в коти-мишки: мафія й досі є поняттям міфічним, а от випадки співпраці місцевих відділів МВС з бандитами – явище вже далеко не поодиноке.
З вересня 1644 року п'ятеро або шестеро домініканців разом зі слугами, що були озброєні укритими під плащами кийками, увірвалися до шпиталю, зірвали Радковського з ліжка, силою одягли на нього орденський габіт, і у такому вигляді, називаючи його своїм братом, потягли до кляштору, “на подив поспільству, що звикло у такому разі збігатися”.
Так 1406 року рада міста Львова уклала з поспільством вількир (угоду) про те, що «1) жоден містянин чи чужий купець (гість), що перебуває у місті, не може влаштовувати бенкетів і учт, на яких би було більше, аніж шістнадцять гостей обох статей, і може подавати лише чотири страви або полумиски під загрозою чотирьох гривень; 2) пані, тобто жінки, які чекають пологів, не можуть давати учт іншим жінками під загрозою однієї гривні, їм, однак, можна сходитися, але без прийняття; 3) під такою ж карою їм при пологах не можна використовувати коштовних тканин, особливо камки (по-руському адамашок) для накриття ліжок».
Бурмистр поспільства (1603).
Процитую одну з присяг: “Я, такий-то, присягаю панові Богу всемогутньому і найяснішому панові нашому, королеві польському, також усьому поспільству цього міста.
Іноді під поспільством розуміють міську громаду, всіх повноправних громадян міста.
Бурмистр королівський (1634, 1638), бурмистр радецький (1643) та бурмистр поспільства (1645).
Тут селянська війна завершилася визнанням із боку уряду головніших соціально-економічних завоювань поспільства.
Все це значно віддаляло представників сільського самоврядування від решти поспільства та розпалювало конфлікти між ними.
Люстрував Спиське та Городоцьке староства, був посередником у конфлікті між патриціятом і поспільством Львова.
У 1568, 1585—1586 роках обіймав посаду королівського бурмістра Львова, а 1583 року — бурмістра поспільства.
Я навіть тішусь тим, бо Савенко, попри те, що в мене з ним усе вперекосяк, є ідеальною антитезою нашому сонному та по самі вуха засмарканому псевдоінтелектуальному поспільству.