Знайдено 18 точних результатів.
Сріблисті шовки повітря і гейби мох
Гейби земля в селі задрожала, гейби людей в себе скидала.
Гадаю, пан Михайло по родинному міг знати, хто ховається під псевдо «Гейби Лейба».
За великою рахубою, що шапку ондатрову вкрасти, що заповідні ліси з маєтками, що чужі ідеї – яка гейби різниця?
Тут гейби нічого незаконного.
, «Раз якось паслисьмо вівці та й звіяв студений вітер, гейби взимі»…
— Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені, лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані.
Бо коли всі разом збираються, багато людей – гейби всі працюють.
Гейби як вони в ефірах опоненти – а тут вони всі об'єдналися.
А все - задля збереження його в первинному ви-гляді наступним поколінням співгромадян, з очей яких, гейби ерзац-фарбове нашарування з благородного покриття, спаде полуда бездуховності…
— Пастухи, що пасли худобу на збочи, побачили отвір, якого давніше не було, здивовані почали заглядати в середину, кидали запалені сірники та побачили, що ся глибока вузенька яма, гейби студить, глубока до шість метрів.
Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі «починає з нуля», гейби в якій-небудь младописемній літературі.
Тому у мене на цей рахунок рецепт для виборця простий, як віник: 28 жовтня – це дуже гарний день, щоб добренько провітрити український законодавчий орган, зробити такий собі протяг у ньому, ну, таке гейби маленьке цунамі чи торнадо.
Оксана не один рік вела «Спортрепортер» на «Новому каналі» і гадалося, що труднощів із літературною українською у неї не повинно виникнути апріорі, але усі оці «гадкі» суперники, «непредсказуємі» змагання, спроби розібратися «хто правий, а хто виноват» з уст ведучої огрівали гейби обухом по голові.
діалектизми, що й тепер активно вживаються в українських говорах Закарпаття: хосен «користь», жьиба "жаба", зирчи "сказати", біциґлі "велосипед", гія "треба", хворота «хвороба», звідати «питати», гейби «ніби», днешня «сьогоднішня», ружова «рожева», табла «дошка», кілько «скільки», сесі «ці», даґде «подекуди», нігде «ніде», иншак «інакше» тощо.
Дві речі (руїна й бунт) йшли завжди у парі й приходили гейби на замовлення в найкритичніший для народу момент, перетворюючи на ніщо всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей".
Тож, коли сьогодні ті самі «плюси» екранізують сучасний (ах!) український (та ну?!) роман (о Боже!), і ми всі навзаводи сперечаємося, гейби білі люди у своїй країні, наскільки там сценарист спаплюжив літературну основу, а ті, хто вже виріс на дієті з серіалів «слава-русскім-бандітам-мєнтам-і-чєкістам», втирають сльозу, вперше побачивши «мило», де українців НЕ показано дебілами, й біжать шукати роман Володимира Лиса «на Пєтровку» (тобто це люди, які востаннє книжки купували ще в 1990-і!), – давайте не забувати: цю, здавалось би, просту й банальну в кожному вільному суспільстві втіху – кров'ю куплено.
Оповідач “Музею покинутих секретів” Оксани Забужко згадує про “цілу ту татарську орду з деревяними валізками, що за пару тижнів вимела всі крамниці, гейби навала велетенських рудих мурахів, од усякого-будь товару, натомість вилупивши в самому серці мередмістя, перед Оперою, здоровенний потворний чиряк “барахолки”, де їхні жінки на очах у розбавленої публіки люто билися за єдвабні панчохи, тягаючи одна одну за коси, - найпевнішим знаком їхньої чужості було те, що в місті загніздився страх, якого ніколи не знано перед тим”.