Found 18 exact results, 32 similar matches.
безві́рник
- Людина, яка не визнає існування Бога, релігію, не вірить у Бога; безбожник, атеїст.
Скажімо, на Вінниччині активісти гуртка "Войовничий безвірник" складали графіки примусового залучення до святкування 1 травня.
— Безвірник.
Малював для харківських журналів «Червоний перець», «Безвірник», «Універсальний журнал».
Безвірник". 1960 — 64 виходив ж.
Калинове, Комісарівка, Михайлівка, Сентявківка, Степанівка, смт Попасна, колгоспи "Безвірник Луганщини", "Осовіахім", "Червоний Жовтень", "Новий побут";
Колгосп мав назву «Безвірник», його очолив посланець партії Ройтман.
У 1920—1930-ті роки працював у сатиричних журналах «Безвірник», «Глобус», «Червоний перець».
Хуторський П. Поразка проповідника-шкідника / П. Хуторський // Безвірник. — 1934. — №10. — с. 48-49.
Наприклад, журнал «Безвірник» повідомляв, що впродовж 1929 р. було закрито 136 церков, у 1930 – 234.
Засновуються і видаються масовими накладами антирелігійні газети: в Москві – «Безбожник», у Києві з 1925 року – українськомовний «Безвірник».
Караїмська громада була розпущена більшовицькою владою 1929 р., у будівлі кенаси влаштували клуб-музей “Войовничий безвірник”, а згодом у ній оселилися й інші радянські контори.
Наприклад, на шпальтах журналу «Безвірник» за 1934 року подавалися дані про засудження керівника баптистів Миргородської громади Полтавської області за «злісне порушення державного закону про хлібозаготівлю».
Їх члени облікували всі види роботи, складали групові та індивідуальні картки і щоденники, були зобов'язані постачати матеріали у газету «Безвірник», а в результаті жива робота підмінялася паперовою.
У 1929 році караїмська громада була скасована владою СРСР, а в будівлі кенаси влаштувався клуб-музей «Войовничий безвірник».
Керована Аґітпропом КП(б)У, С.В.Б.У. організувала масову антирелігійну роботу, включно з атеїстичною агітацією і пропагандою, висміюванням і цькуванням духовенства і віруючих, закриванням храмів і монастирів, нищенням ікон, церковних книг тощо; видавала журнал «Безвірник» (1925–1935) та газету «Войовничий Безвірник» (1929 — 35?), а згодом тижневик «Безбожник» (1937–1941), як також неперіодичну антирелігійну літературу.
Деякий час працював у відділі преси ЦК КП(б)У, згодом редагував журнали «Червона преса», «Безвірник», «Східний світ», входив до редколегії газети «Вісті ВУЦВК», виступав у ній з сатиричними мініатюрами й фейлетонами, які підписував псевдонімом Іона Вочревісущий.
Зокрема, на найближчий літній період у містах рекомендувалося припинити гурткову й лекційну роботу, натомість розгорнути екскурсійно-виставкову для наочного ознайомлення з питаннями «світогляду і релігії», будинкам відпочинку терміново передплатити журнали «Безвірник» і «Безбожник», популяризувати нові обряди.
Популярними ілюстрованими виданнями в ті роки були журнали «Глобус» (1923–35), «Знання» (1923–35), «Всесвіт» (1925–34), атеїстичний журнал «Безвірник» (1925–35), сатиричний журнал «Червоний перець» (1927–34), журнал «Молодий більшовик» (1925–33), «Селянський журнал» (1929–31), журнали для жінок «Комунарка України» (1920–34) та «Селянка України», (від 1931 до 1941 — «Колгоспниця України»), журнали для дітей «Червоні квіти»(1923–31), «Більшовиченята» (1924–31), «Октябрьские всходы» (1924–30), «Жовтеня» (1928–41), «Тук-тук» (1929–35), «Весела бригада» (1931–37).
Подібні войовничі безвірники стали більшовицькій епосі в нагоді!
Так жінки закопували в тридцяті роки óбрази, рятуючи од «войовничих безвірників».
Одночасно розгорнулася кампанія створення осередків «безвірників» у кожному селі.
А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників.
Доводилося збирати кілька п'яниць із місцевого активу, комсомольців, безвірників і просто закривати церкву.
Не випадково книга із промовистою назвою "К истории автокефального и филаретовского расколов" (Київ, 2002) була видана прес-службою УПЦ (МП) коштом і за передмовою головного ідейного спадкоємця "войовничих безвірників" Симоненка.
Власне, або у авторів згаданого документу немає своїх дітей, або їм байдуже – виростуть вони християнами (в правдивому значенні цього слова) чи безвірниками.
"Ми, безвірники, не мусимо чекати природної смерті всіляких звичаїв, навіть у наш час, час нечуваного колективістичного руху, що в пень нищить тисячолітні забобони села, бо вони затримують революційно-культурний поступ та соціялістичне будівництво.
Активно ведеться антирелігійна агітація, у районі засновують 14 осередків «Спілки безвірників», зокрема й на залізниці Показовим є один із газетних заголовків щодо тодішнього життя міста – «РОБІТНИКИ ТА СЕЛЯНИ НА РІЗДВО ПРАЦЮВАТИМУТЬ» [6].
Названа на честь Спілки войовничих безвірників України, республіканської філії масової антирелігійної організації Союз безвірників СРСР.
Войовничий безвірнік - газета, орган Київської окр. ради войовничих безвірників (з 1929 року), орган Київської міськради союзу войовничих безвірників (з 1931 року).
При Раді Спілки войовничих безвірників створювався «антисектантський відділ».
Пожвавлення антирелігійної пропаганди ЦК КП(б)У пов'язував з діяльністю створеної у 1926 р. «Спілки безвірників», реорганізованої в 1929 р. у «Спілку войовничих безвірників».
У СРСР було створено товариство «Спілка войовничих безвірників» (1925).
На території України діяла республіканська філія СВБ — Спілка войовничих безвірників України.
З 1933 року — голова Спілки войовничих безвірників України.
Згодом було створено мережу філіалів в союзних республіках, зокрема Спілку войовничих безвірників України.
Відповідно гуртки безвірників організовуються чи не в кожному класі сільської школи.
У 1925 — 35 Спілка войовничих безвірників України видавала великим накладом ж.
Спі́лка войовни́чих безві́рників Украї́ни (до 1929 — Спілка безвірників України), республіканський філіал масової антирелігійної організації «Союз Воинствующих Безбожников СССР» (1925 — 29 «Союз Безбожников СССР»).
Цей епізод, якого немає в Біблії, надає особливого забарвлення повідомленнями Корану: покарання для безвірників неминуче.
Невдовзі після державного перевороту більшовиків у жовтні 1917 року прийняв мученицьку смерть від рук безвірників.
Ще від доби непу уся країна вкрилася мережею представництв створеної в Москві Спілки Войовничих Безвірників.
На чолі атеїзації СРСР стала створена ще в 1925 році організація «Спілка Войовничих Безвірників», очолювана О. М. Ярославським.
Аналогічний випадок трапився на Вінниччині, де безвірники «викрили сектанта-куркуля» С. Войтенка — пресвітера громади християн євангельської віри.
Особливо доклала рук до знищення храмів і культурних цінностей, пов'язаних із культом, Спілка войовничих безвірників України, якою керувала Москва.
Отримані за них кошти поверталися до міських, селищних або сільських бюджетів на культосвітні потреби, у тому числі на користь Спілки войовничих безвірників.
В цей період був розгорнутий шалений наступ на релігійні почуття селян, почали безчинствувати гуртки войовничих безвірників, які руйнували храми, плюндрували святині.
[34] Ігнатуша О. Характер і динаміка розвитку Спілки войовничих безвірників України (1926–1941 рр.) // Історія релігій в Україні : праці XIII Міжнар. конф.
Під час огляду безвірницької роботи у грудні 1928 – квітні 1929 рр. один з тижнів був спеціально відведений для «вербування» нових членів Спілки войовничих безвірників [32].
Проте насправді темп атеїзації суспільства не відповідав сподіванням сталінської влади, що й схилило владу до підвищення видатків на антирелігійну кампанію, яка провадилася засобами зв'язку, комсомолом і Спілкою войовничих безвірників.
На право користування приміщенням колишнього храму претендували одразу кілька державних установ, зокрема, Київський Центральний історичний архів, міліція та Рада безвірників. 6 вересня 1931 року президія Київської міськради ухвалила чергове рішення про закриття Георгіївської церкви та передала приміщення Спілці войовничих безвірників, члени якої спаплюжили храмові інтер'єри, зокрема, трьохярусний іконостас середини XVIII століття роботи майстрів растреллівської школи, та надгробок Константіноса Іпсіланті, про що в березні 1932 року повідомила комісія інспектури охорони пам'яток.